Нещодавно «Нафтогаз» оприлюднив звіт про свої фінансові успіхи, зокрема про значні прибутки в І кварталі 2024 року. На перший погляд, це може здатися позитивною новиною, свідченням ефективності та успішної діяльності компанії. Проте, детальніший аналіз ситуації викликає серйозні питання та сумніви щодо етичності та доцільності такої «перемоги».
Звісно, прибуток – кров будь-якого бізнесу. Але коли йдеться про державну компанію, яка оперує на ринку з регульованими тарифами (коли ціни на газ для споживачів – як населення, так і промисловості, визначаються не ринковими механізмами, а більше політичними рішеннями), це викликає подив та обурення.
«Погодьтеся: сумнівний «подвиг» продавати виснаженій економіці енергоносії з величезною маржею. Так само, як рапортувати про те, що продаєш своєму народу «утридорога» газ українського походження, який, згідно з Конституцією – і так є власністю народу! Ще й роками отримувати на цьому надприбутки. Парадокс? Ні, система», – вважає Денис Костржевський, Голова Ради директорів Міжнародного аеропорту «Київ».
Державні підприємства, які працюють за цінами, встановленими державою, мають функціонувати з нульовим прибутком. Їхнє головне завдання – забезпечити населення життєво важливими ресурсами за мінімально можливими цінами. Це і є початкова суть та завдання держави як регулятора та власника цих підприємств.
«Лише податки та збори можуть і мають бути джерелом наповнення бюджету. Держава має виконувати роль арбітра, а бізнес – гравців на ринку. Такий підхід дозволить уникнути конфлікту інтересів, підвищити ефективність економіки та забезпечити прозорість та підзвітність у використанні народних ресурсів», – переконаний Костржевський.
Соціалістична спадщина: корінь економічної стагнації
Відповідь на питання «чому все так, а не інакше?», очевидно, криється у нашому недалекому минулому. Незважаючи на декомунізацію та інші реформи, Україна в економічному плані фактично залишається спадкоємицею радянської системи. Державна власність та управління домінують у ключових секторах економіки, гальмуючи розвиток та інновації.
Завод імені «Антонова», колись гордість українського авіабудування, сьогодні більше нагадує привид минулого.
У період з 1957 по 1991 рік завод «Антонова» був одним із найбільших виробників військових і цивільних транспортних літаків у Радянському Союзі. Загалом до 1991 року було випущено понад 22 тисячі повітряних суден різних моделей, таких як Ан-12, Ан-22 , Ан-124, Ан-225 (Мрія). Після здобуття Україною незалежності, виробництво на заводі значно скоротилося. Нових розробок більше ніхто не проводив, складали із того, що було та проводили модернізацію старих. В результаті за 35 років не створено жодного нового літака, який би міг не те що літати, а навіть виїхати за ворота заводу!
Для оборонного виробництва початок незалежності України теж ознаменувався занепадом. Якщо на початок 1991 року в Україні працювало 3594 підприємств, які були залучені до виробництва військової продукції та продукції подвійного використання. То вже до 2020 року їх залишилося всього 147 державних підприємств оборонної промисловості та близько 250 приватних, із загальною чисельністю персоналу не більше 100 тисяч осіб.
В цілому за пострадянський період (1992-2012) Україна лише увійшла до групи провідних світових експортерів зброї. Проте цей потенціал здебільшого базувався на продажу бувших у використанні озброєнь. Виробництво нової техніки залишалося на низькому рівні.
Країна з авторитетним аерокосмічним минулим та величезним потенціалом в оборонній та військовій промисловості сьогодні стикається з парадоксальною ситуацією: замість сучасних танків, потужних гармат, високоточних ракет та передових літаків, які мали б бути результатом багаторічних інвестицій у військово-промисловий комплекс, ми маємо роздуті бюджети проєктів, які так і не були реалізовані, постійні відкати та аерокосмічні зарплати чиновників.
«Проблема не в менеджменті. Проблема в системі. І якраз на прикладі таких стратегічних державних підприємств, як «Нафтогаз», «Антонов», концерну «Укроборонпром» та інших можна простежити ці самі системні проблеми, притаманні державному сектору економіки. З понад трьох тисяч державних підприємств в Україні лише 15% є прибутковими. Решта – збиткові, але продовжують функціонувати, виплачуючи зарплати та премії за рахунок платників податків й створюючи можливості для корупції», – каже Денис Костржевський.
Така ситуація суттєво відрізняється від розвинених країн, таких як США, Велика Британія чи Німеччина, де кількість державних підприємств значно менша. Це свідчить про неефективність державного управління підприємствами та необхідність реформ.
За його словами, наприклад, у Німеччині частка державних підприємств становить лише близько 11% економіки, тоді як у Швеції – 13%, а у Франції – приблизно 7-8% економіки. У Великій Британії вона ще менша і становить близько 2% економіки, переважно у сфері транспорту та комунальних послуг.
Авіастратегія Шредингера
Додатково хотілося б також звернути увагу на авіаційну галузь, зокрема – на документ під назвою Національна стратегія розвитку цивільної авіації України на період до 2030 року, який цими днями розробляється профільним відомством. Виходячи з назви, документ сам по собі амбітний та важливий, але в даному випадку виглядає як спроба створити ілюзію стабільності та розвитку в умовах, коли авіаційна галузь фактично паралізована.
По-перше, стратегія, розроблена в таких умовах, навряд чи може враховувати реальні потреби та можливості галузі після завершення війни та відновлення інфраструктури. По-друге, стратегія – це сам по собі вид плану на довготривалий проміжок часу. Стратегія на 5 років, особливо в поточних умовах, виглядає смішно. І взагалі, якщо подивись на текст цієї стратегії, то може здатись, що пишеться вона з однією метою: обгрунтувати та виправдати створення ще одного державного підприємства з утримання та управління аеродромними комплексами.
Розділ 2.2 Стратегії: «Створено керуючу компанію або державний орган з управління аеродромними комплексами, які збудовано за рахунок держави і які перебувають у державній власності, в тому числі аеродромними комплексами комунальних аеропортів в разі їх передачі до державної власності».
«Враховуючи всі вищезазначені факти, ця стратегія може виконувати роль демонстрації активності та оптимізму її авторів. Що вчергове підкреслює відрив державного апарату від реальності та нездатність адекватно реагувати на виклики часу», – зазначив Денис Костржевський.
Вихід є
Здається, що війна, хоч і стала каталізатором змін, не призвела до кардинальної трансформації державного сектору. Незважаючи на декомунізацію та інші реформи, Україна, з точки зору економічного базису та власності на засоби виробництва, залишається значною мірою соціалістичною державою. Комуністичний, державний стиль управління підприємствами довів свою неефективність ще наприкінці минулого століття, але чомусь досі зберігається у найважливіших секторах економіки.
Саме в державному секторі, у державному управлінні криється причина 35-річної стагнації української економіки та занепаду ключових галузей, таких як авіакосмічна, енергетична та оборонна.
«Вихід є – негайне та повне роздержавлення. Держава при цьому залишає контроль над стратегічними галузями економіки через різноманітні механізми, такі як державний нагляд, квотування, тарифоутворення, ліцензування тощо. Але точно не через пряму власність та отримання надприбутків від підприємницької діяльності», – підсумував Костржевський.
