Енергетика України. ІІ частина. Практичний аспект

ЕНЕРГЕТИКА І ЗАХИСТ ДОВКІЛЛЯ

У частині екологічної проблематики важливим досягненням стало схвалення Концепції реалізації державної політики у сфері промислового забруднення. Водночас практичне втілення Націо­нального плану скорочення викидів від великих спалювальних установок (НПСВ) ще не розпочалося. Внесені зміни лише відкладають у часі виконання екологічних заходів і не вирішують головного завдання – створення й запровадження практичних фінансових механізмів реалізації НПСВ.

Підсумовуючи 2019 р. та беручи до уваги нещодавно ініційований Урядом проєкт Концепції «зеленого» енергетичного переходу України до 2050 р. (далі – Концепція), на нашу думку, насамперед необхідно провести досконалу «діагностику» поточного стану і проблем енергетичного сектора, проаналізувати причини недосягнення окремих цільових показників ухваленої Урядом у 2017 р. Енергетичної стратегії України на період до 2035 р. та розробити уточнений план її виконання. Разом з тим сьогодні передусім не вистачає комплексної оцінки ситуації в енергетичній сфері для напрацювання збалансованих рішень з метою усунення диспропорцій на енергетичних ринках України та створення інвестиційно привабливих умов для покращення енергетичної інфраструктури, зокрема мережевого господарства.

Лише на основі такого комплексного аналізу можливе визначення справжніх, а не псевдоцілей і пріоритетів розвитку вітчизняної енергетики та суміжних галузей. На цьому тлі вбачається, що запропонований Міністерством енергетики та захисту довкілля України проєкт Концепції є спробою пролонгувати часові горизонти існуючої енергетичної стратегії, але водночас він виглядає ще занадто недосконалим для того, щоб бути ухваленим без належного доопрацювання.

У проєкті Концепції зазначено, що визначальною ціллю для України має стати зменшення викидів парникових газів з тим, щоб забезпечити перехід до кліматично нейтральної економіки у 2070 р. (тобто на період, який  далеко за межами часового горизонту самої Концепції).

Згідно з останнім опублікованим у 2019 р. щорічним Національним кадастром антропогенних викидів із джерел та абсорбції поглиначами парникових газів в Україні за 1990–2017 рр., наданим Секретаріатом Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, за вказаний період викиди парникових газів в Україні знизилися на 65% порівняно з базовим 1990 р. А з урахуванням тенденції зниження обсягів парникових газів, що становлять за останні 10 років близько 3% в рік, то на початок 2020 р. Україна, за нашими оцінками, викидає парникових газів лише в обсягах не більше 29% від рівня 1990 р. Наразі такий показник скорочення викидів парникових газів порівняно з базовим 1990 р., який демонструє Україна головним чином через деіндустріалізацію економіки, для більшості країн ЄС є просто недосяжним. Разом з тим слід відзначити, що Україна має вкрай низьку енергоефективність і високу вуглецеємність ВВП. Ці показники, відповідно, втричі і вдвічі гірші за середні показники ЄС, що спричинено не стільки високими обсягами викидів парникових газів чи витрат енергії, скільки низьким показником ВВП України. І за такі «досягнення» Україна продовжує платити високу суспільно-економічну ціну, яка проявляється: в низькому питомому показнику ВВП на одного жителя країни; в погіршенні структури промислового виробництва, зокрема, занепаді машинобудування, яке мало б створювати продукти з високою доданою вартістю; в низьких стандартах якості життя і в катастрофічній депопуляції населення країни.

Іще одним показником, який підтверджує сумнівність такої цілі, є порівняння показників викидів парникових газів у де­яких країнах ЄС і України на одного мешканця.

Дані графіка свідчать, що питомі викиди парникових газів в Україні  у 2018 р. були набагато нижчі, ніж у більшості країн ЄС, що аналізуються. Зокрема, порівняно з: Німеччиною – на 78%,  Польщею – на 71%, Словаччиною –  на 27%. Але уряди цих країн не ставлять вирішення проблеми викидів парникових газів у пріоритет над проблемою економічного зростання своїх країн. І це не дивно, бо уряди цих країн турбуються і про економічне благополуччя громадян, і про їхнє фізичне здоров’я, бо непоправно шкодять здоров’ю людини не парникові гази, а такі шкідливі викиди в атмосферне повітря, як оксиди сірки, азоту, пилу, концентрація яких у зоні джерел викидів в Україні через неефективні й застарілі очисні засоби зазвичай у десятки разів перевищує відповідні показники ЄС.

На другому графіку наведено дані ВООЗ ООН за 2016 р. про кількість смертельних випадків унаслідок забруднення приземного шару атмосферного повіт­ря на 100 тис. населення. За цим показником, на жаль, Україна демонструє найгірші результати: у 2,7 рази від Німеччини, у 2,3 – від Словаччини, в 1,6 – від Польщі та в 1,5 – від Румунії.

У проєкті Концепції зовсім не сказано, як Украї­на має вирішувати це питання. Натомість візія повністю позбавитися від вугільної генерації значною мірою послаблятиме в Україні й так доволі слабкі стимули в необхідності модернізації очисних засобів вугільних ТЕС, особливо в умовах точної часової невизначеності закриття вугільних блоків, і навіть тоді, коли перспектива їх закриття буде занадто віддаленою. При цьому весь час до виведення з експлуатації таких об’єктів населення України й надалі продовжуватиме хворіти та вмирати внаслідок забруднення атмосферного повітря непарниковими газами і пилом.

Проєкт Концепції зазначає, що Україні економічно доцільно до 2050 р. досягти 70% частки ВДЕ у виробництві електроенергії. Також цей проєкт передбачає значне скорочення частки ядерної енергії у 2–2,5 рази: з теперішніх стабільних понад 50% до 20–25% у 2050 р. Проєкт Концепції не дає відповіді на питання соціальної адаптації мешканців міст атомників України, населення кожного з яких нараховує десятки тисяч, у разі закриття потужностей АЕС. Такий підхід принаймні окреслює перспективу стагнації й занепаду української ядерної енергетики, яка сьогодні є найбільш технологічно розвинутою, економічно конкурентоздатною й до того ж нейтральною до викидів парникових і шкідливих газів. Ядерна енергетика сьогодні є базовою для України не лише в плані формування її енергетичного балансу, а і як замовника продукції складного машинобудування та новітніх технологій і відповідних сервісів. Разом з тим у країнах, що аналізуються (крім Німеччини та України), за останні три роки спостерігається більш-менш рівномірний розвиток потужностей як ВДЕ, так і традиційної енергетики, а в таких сусідніх країнах ЄС, як Румунія, Польща, Словаччина, частка ВДЕ навіть дещо знизилася. Це означає, що уряди сусідніх країн ЄС усе ж зуміли віднайти важливий баланс підтримки розвитку всіх видів генерації, чого, на жаль, поки що не досягнуто в Україні в рамках спотвореного функціонування нової моделі ринку електроенергії.

МОДЕРНІЗАЦІЯ ЕЛЕКТРОМЕРЕЖ

Висуваючи ідеї, якою має бути енергетика Украї­ни аж в 2050 р., Уряд у поточній діяльності неначе забув про вирішення по-справжньому надзвичайно актуальної української проблеми – модернізації енергомереж. Адже саме від стану останніх залежить якість і можливість безперервного енергопостачання для споживачів, відтак – їхні безпека та добробут, а також енергоефективність у цілому через зменшення втрат під час транспортування енергоресурсів. Натомість, порівнюючи показники якості енергетичних мереж, зокрема мережі електропостачання, слід визнати, що Україна в останні 3 роки не демонструє суттєвого прогресу. Так, показник середньої тривалості непланових переривань у постачанні електроенергії (SAIDI) в Україні всі ці роки коливається біля позначки 700 хвилин на одного абонента в рік, що в 46 разів гірше, ніж у Німеччині, більш ніж у 8 разів гірше, ніж у Словаччині, майже в 4 рази гірше, ніж у Польщі, та в понад 2 рази – від показника Румунії. Тому закономірно виникає питання, на базі яких електромереж Уряд хоче впроваджувати «smart grids», якщо їх поточний технічний стан настільки жахливий? До того ж в Україні наразі ще й відсутній суцільний облік природного газу, теплової енергії, без чого нереально встановити, на якій стадії відбуваються найбільші втрати цих енергоресурсів. Таким чином, акценти на проблемі підвищення технічного рівня енергомереж, як у поточній роботі Уряду, так і в Концепції, мають бути значно посилені.

ПРОГНОЗИ

З тексту оприлюдненого проєкту Концепції, а також найбільш імовірного наразі формату «відкриття» ринку земель сільськогосподарського призначення ми поки що бачимо Украї­ну у 2050 р. такою:

• населення країни – близько 30 млн з аномальною перевагою людей старшого і похилого віку в структурі демографічної популяції, у містах проживає близько 70% мешканців;
• питомий ВВП на одного жителя країни за паритетом купівельної спроможності в цінах 2010 р. збільшиться приблизно в 4 рази й досягне рівня близько 12 тис. $ (для порівняння цей показник у 2018 р. був: у Німеччині – 47,5 тис. $, у Польщі – 16,7 тис. $, у Словаччині – 20,6 тис. $, Румунії – 11,5 тис. $, в Україні – 3,1 тис. $);
• основа економічного устрою країни – великотоварне сільськогосподарське виробництво, головним чином рослинництво і певною мірою тваринництво. Сільськогосподарська діяльність базується на приватній формі власності на землю великих землевласників;
• на основі сільського господарства добре розвинута переробна діяльність, головним чином для забезпечення внутрішніх потреб країни, а також виробів з довготривалим строком зберігання – на експорт. Решта сільськогосподарської продукції експортується у вигляді напівфабрикатів і сировини;
• великотоварне сільськогосподарське виробництво спонукатиме розвиток технологій і виробництв з утилізації його відходів, зокрема, потужностей з виробництва електричної енергії і тепла на основі використання біомаси, а також виробництва біодизелю і біоетанолу, в основному для їх використання у тому ж сільському господарстві;
• площа лісів у кращому разі може збільшитися лише за рахунок заліснення Нижньодніпровських пісків, але, цілком ймовірно, залишиться на рівні показника 2020 р., оскільки зростаюча конкуренція за земельні площі з боку сільськогосподарського виробництва (без відповідного адміністративного втручання) не сприятиме лісорозведенню;
• у зв’язку з поступовим виведенням з експлуатації всіх вугільних ТЕС і 50% потужностей АЕС, чисельність населення шахтарських міст і поселень, містечок енергетиків при ТЕС скоротиться на 80%, а міст атомників – на 50–60%;
• у зв’язку з невизначеністю чітких строків закриття конкретних блоків вугільних ТЕС, їх експлуатація може продовжуватися кількома етапами – щоразу на період 3–5 років, при цьому економічні стимули для оновлення очисних засобів залишатимуться слабкими;
• закриття ТЕС і 50% потужностей АЕС зрештою знизить попит на продукцію високотехнологічного енергетичного машинобудування, а також на відповідні кадри, що спонукатиме перепрофілювання та/або скорочення відповідних машинобудівних виробництв і освітніх програм;
• зниження рівня концентрації виробництва електроенергії і тепла призведе до зменшення обсягів централізованого теплопостачання, натомість розвиватимуться системи автономного опалення на біомасі та електроопалення на основі електроенергії з ВДЕ;
• електротранспортні засоби домінуватимуть у вантажних і пасажирських перевезеннях, техніка з двигунами внутрішнього згоряння застосовуватиметься в сільському господарстві на основі використання біодизелю і біоетанолу.

Світлана ЧЕКУНОВА, Володимир ОМЕЛЬЧЕНКО, Максим БІЛЯВСЬКИЙ та Віктор ЛОГАЦЬКИЙ, Центр Разумкова